Віталій Назамай

Незамай Віталій Олександрович народився 14 липня 1986 року. У 2001 році закінчив гімназію №9 у м. Кропивницькому. Потім вступив до Кіровоградського кібернетико-технологічного коледжу (спеціальність "Програмування), а після закінчення коледжу навчався в Центральному технічному університеті за тією ж спеціальністю.

Деякий час працював на меблевому комбінаті "Юрмеблі", має почесні грамоти.

Останні 10 років проживав разом із сім’єю в м. Ірпінь Київської області, був приватним підприємцем.

У Віталія залишилися дружина, двоє дітей віком 8 і 3 роки, мама, брат.

Віталій Незамай надавав перевагу зимовим видам спорту: сноуборд, лижі, риболовля.

«Віталік був моїм кращим другом, тому мені є ще про нього сказати. І це, на щастя, тільки хороше, бо ми з ним близько спілкувались постійно після школи. І він був тим, на кого я завжди міг покластись, звернутись поговорити, порадитись і просто підтримати одне одного. Це був той випадок, коли можна було не дзвонити кожного дня, а все було зрозуміло і відчувалось без слів.

Він переїхав жити в Київ, потім жив в Ірпені, де вони купили квартиру. Він дуже любив свою сім’ю, особливо своїх хлопців, яких він виховував, проводив з ними час, грався і всіляко робив, щоб у них все було.

Перед війною він купив землю і почав будувати будинок в передмісті Києва.

Ми туди їздили вихідними ставити дах, робити перекриття… І до початку війни він встиг звести коробки, зробити перекриття і поставити каркас даху, поставити вікна і все.

Я пам’ятаю, що він ще перед тим, як купувати квартиру в Ірпені вже хотів собі будинок і жити за містом, він завжди це хотів і мріям про це.

Коли почалась війна він одразу зібрав сім’ю і вивіз їх з Ірпеня, і дуже правильно зробив, бо росіяни зайшли в Ірпінь і наробили там лиха.

Тому спочатку він вивіз родину на захід України, а потім і до кордону, вони поїхали спочатку в Угорщину, а потім в Шотландію, де й зараз продовжують жити.

Після того, Віталік мобілізувався у Львові у ТРО і почав навчання. Це був його свідомий вибір, він хотів докластись до перемоги власними силами, щоб у його дітей було гарне майбутнє у вільній Україні.

Він завжди говорив російською, але це ніяк не заперечувало його патріотизм і віру в Україну, яку він пішов захищати.

Буквально за місяць до його загибелі ми з другом пригнали йому машину, яку він сам купив для себе і для своїх побратимів на Львівщині і ми за два дні привезли йому її через всю Україну зі Львова в Бугодухів (Харківська область), де вони тоді базувались.

З того, що можу сказати про нього, він дуже любив рибалити і при першій нагоді, намагався вибратись на водойму посидіти з вудочкою, брав з собою хлопців (Ян старший син, йому було 5 років і Давид, який тільки рік як народився)»

Спогади Руслана Добжинського, однокласника й друга.

«Ну можна буде ще додати, що ми разом робили уроки з Льохою І Віталіком в мене вдома, зустрічали разом Новий рік, їздили на море і в дорозі вночі сиділи з ним поряд і рахували зірки, які падали на небі, розмовляли довго, майже всю дорогу. Так запамʼятався цей епізод» - Юлія Кізюріна

«Незамая Віталіка пам'ятаю тільки в шкільні роки. Він був гарним хлопцем, дружнім, товариський, але серйозним і відповідальним. Віталік був простий, відкритий і веселий. Вічна пам'ять !!!» - спогад однокласниці Ольги Кузнєцової.

«Він навчався у класі з 5 по 9 клас. Я плакала на лінійці, коли мама сказала, що вони забирають документи в технікум. Золота була дитина, як і вся сім'я...» - спогади класного керівника Тернавської Тетяни Володимирівни.

• Адміністрація КЗ "Ліцей "Мрія" Кропивницької міської ради".