Павло Сніцар

Павло Леонідович Сніцар народився 10 липня 1976 року в місті Ульяновка нашої області. У 1983 році пішов до першого класу Ульяновської школи №2. Його мама хворіла, тому син брав на себе домашню роботу.

Навчався Павло в Національній академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (факультет Міністерства внутрішніх справ).

У 1998 році одружився з Лесею Сніцар.

Згідно з розподілом, після закінчення Академії, почав служити в стрілецькому батальйоні Криворізької військової частини, яка дислокується в нашому місті.

23 липня 2014 року прийшла сумна звістка, що, під час боїв за визволення Лисичанська, при спробі вивести з-під обстрілу терористів та порятувати поранених бійців Національної гвардії й Збройних сил України – загинув командир стрілецького батальйону Центрального оперативного з`єднання Національної гвардії України, що дислокується в місті Кіровограді (натепер Кропивницький) – підполковник Павло Сніцар. 

29 липня 2014-го в Кіровограді відбулося останнє прощання з Героєм. Павло Леонідович Сніцар був похований на Алеї Слави Рівненського кладовища.

Без Павла лишилися дружина Олеся, син Олексій (1999 р.н.) та донька Дарина (2010 р.н.). 

"Ми втратили прекрасну людину, прекрасного офіцера, батька своїх дітей та своїх солдатів. Такої чесної, порядної людини я ще не зустрічав. У нього завжди було відкрите серце. Він служив для того, щоб ми з вами жили краще. І ціна цього – його життя, втрата його самого", – таке розповів під час прощання з командиром батальйону заступник командира військової частини, в якій служив Павло Сніцар – полковник Андрій Приходько.

"Народився він 10 липня 1976 року в місті Ульяновці. У 1983 році пішов до першого класу Ульяновської школи № 2, – розповіла про свого учня на церемонії прощання з ним Надія Бурдейна – перша вчителька Павла Сніцара. – Хлопчик був життєрадісним та добрим, ріс у родині, де панували любов та працелюбство. У школі навчався добре, йому подобалися уроки математики, фізкультури. Неодноразово захищав честь школи на змаганнях. Його любили друзі за доброту, чуйність, бажання завжди допомогти іншим. Захищав друзів, любив правду. Вчителі школи його поважали, він мав значний авторитет, мріяв стати військовим…"

Дружина підполковника-нацгвардійця – Леся Сніцар – розповідає про чоловіка так: "Дитинство Павла пройшло в Ульяновці, там він навчався у школі, займався спортом. На обласних змаганнях з легкої атлетики посідав призові місця. Батьки вчили його поважати людей і прищеплювали правильні життєві цінності. Мама Павла дуже хворіла, тому хлопець брав на себе всю домашню роботу. А коли батьки гостювали у сестри, яка вчилась в Умані, то він залишався порядкувати вдома, старався до їхнього повернення щось смачненьке приготувати, напекти…"

"Він часто навідувався до сусідньої школи – ходив проводжати мене додому. Дорогою пригощав цукерками, поступово наша дружба переросла в кохання. Восьмого листопада ми познайомились, а через п’ять років, 1998-го, одружились. Павло вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (факультет Міністерства внутрішніх справ). Хоча вчилися ми в різних містах (Павло – в Хмельницькому, я – в Харкові), та щонеділі приїздили до Кіровограда, щоби зустрітися. Згодом чоловік продовжив навчання в Національній академії внутрішніх справ у місті Києві. Мав струнку поставу, завжди охайний вигляд, напрасовану сорочку та начищене взуття. "Душа в тебе може бути нечистою, але взуття – ніколи", – любив жартувати Павло. Він був з тих, що більше роблять, ніж говорять. А ще мав велике серце і загострене почуття справедливості й честі…"

Військову службу Павло Сніцар розпочав солдатом, 1997-го року закінчив військове училище прикордонних військ — окремий факультет внутрішніх військ МВС Академії Прикордонних військ України.

Згідно з розподілом, після закінчення Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, Павло почав служити в стрілецькому батальйоні Криворізької військової частини, що дислокується в Кіровограді (натепер Кропивницький). За високий професіоналізм його призначили командиром цього батальйону. На той час він був наймолодшим комбатом в нашому обласному центрі. Але при цьому вирізнявся мудрістю й відповідальністю. Особистий склад його підрозділу був для Павла мов рідні діти. Командир завжди переживав, чим їх нагодувати, знав потреби кожної родини своїх підлеглих, кому й чим треба допомогти. Вітав зі святами ветеранів. Знаходив спільну мову з різними людьми, нікого не цурався. І попри всі труднощі казав: «Не переживай, прорвемось. Усе буде добре»…

Коли в країні розпочалась Революція гідності, Павло з батальйоном отримав наказ охороняти громадський порядок у Києві. Фактично він опинився по той бік барикад… Але чоловік розумів, чому люди повстали. Вдома він казав, що керівництво країни далеке від розуміння потреб народу. Майже два місяці Павло був у Києві. З Майдану приїжджав весь закіптюжений і все казав дружині й дітям – Олексієві й Даринці, щоб не хвилювалися, що все буде добре. У столиці Павло отримав травму: йому в око потрапив шматок шини, що палає. Він почав втрачати зір і слух, довго лікувався. 

Коли почалася війна, то, попри травми, комбат Павло Сніцар, разом з батальйоном, вирушив у зону АТО боронити цілісність і незалежність країни. На прощання цілував дружині руки й просив берегти дітей. Коли приїздив додому з війни, то розповідав, що доводиться протистояти російським військовим і що вони не мають ні честі, ні гідності та схожі на колишніх зеків. Свій 38-й день народження Павло відзначав з батальйоном у зоні АТО. Пригощав хлопців борщем. Це було 10 липня, а 23-го пішов у свій останній бій – звільняти український Лисичанськ від бойовиків. Під час сутички нацгвардійці потрапили під обстріл. Стало відомо, що поранено полковника Олександра Радієвського, якому підпорядковувався Павло. Мужність і відвагу полковника визнавали навіть сепаратисти, а для Павла він був наставником і прикладом. Тож чоловік без вагань пішов рятувати полковника і витягувати своїх бійців, та його зупинила куля снайпера… А наступного дня, після смерті Павла, над  Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 

Рішенням Кіровоградської міської ради від 11 листопада 2014 року вулицю Ленінградську міста Кіровограда перейменовано на вулицю Павла Сніцара. 

Наказом командувача Національної гвардії України, за проявлений героїзм, Павлові Сніцару присвоєно звання полковник (посмертно). Його навічно зараховано до списку особового складу управління Кіровоградського стрілецького батальйону окремої Криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України.

Також Павло Леонідович отримав відзнаку «За заслуги 2 ступеня» (рішення виконкому Кіровоградської ради від 26 серпня 2014; посмертно).

У вересні 2014-го УПЦ вручила вдові полковника орден Георгія Побідоносця.

У травні 2015-го року, при вході до в/ч 3011, відкрито пам'ятну дошку на честь Павла Сніцаря.

• Леся Сніцар, дружина.

• Вікіпедія