Юрій Олефіренко

Юрій Борисович Олефіренко народився 27 квітня 1965 року в селі Кринучувате, Бобринецького району, Кіровоградської області. Навчався він в середній школі №4 м.Бобринець. У 18 років, 1983 року був призваний на військову строкову службу до армії, якій, надалі, він присвятив все своє життя.

Юрій Борисович Олефіренко був направлений в саму бойову частину – «кабульську роту». Це була 459-та окрема рота спеціального призначення, перший штатний підрозділ спецвійська 40-ї армії в Афганістані. Тоді Герой добровільно попросив продовжити йому відрядження і відвоював в Афганістані повних чотири роки (з вересня 1984 до серпня 1988 року).

Видатні інтелектуальні здібності дозволили йому під час війни, в ході постійних активних бойових дій, у досконалості вивчити мову фарсі. Юрій вільно володів досить цією важкою для вивчення мовою, читав вірші та співав пісні, спілкувався з місцевими жителями, немов свій.

Після Афганістану, в 1992 році, наш земляк закінчив з червоним дипломом Рязанське вище повітряно-десантне командне училище (факультет військ спеціального призначення), де здобув фах розвідника й спеціальність референта-перекладача.

Протягом 1992–2004 років Юрій Олефіренко служив у частині спеціального призначення в м.Кіровограді (нині Кропивницький), яка спочатку була 9-ю окремою бригадою спеціального призначення, а потім – 50-м навчальним центром спеціальної підготовки та 50-м окремим навчальним загоном спеціальної підготовки. Він обіймав посади командира групи, командира навчальної роти, старшого викладача циклу ТСП, начальника штабу навчального загону, командира навчального загону.

У квітні 2004 року досвідченого офіцера, для подальшого проходження служби, було переведено до 73-го морського центру спеціального призначення, що базується в місті Очаків (Миколаївської області), на посаду заступника командира частини.

З 2005-го по 2008-й рр. Юрій Борисович навчався в Національній академії оборони України на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня.

У 2008-у році Герой повернувся в Афганістан іще раз, на цей раз він служив у складі місії української військової розвідки, невеликого підрозділу, який брав участь в операціях НАТО в складі литовського контингенту. 

ЮРІЙ Олефіренко майже 20 років був членом Правління Кіровоградської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, з моменту її створення, з вересня 1990 року. За тривалий час роботи в організації набув досвіду в аналітичній роботі з питань соціального захисту ветеранів війни та членів сімей загиблих, патріотичного виховання молоді, вмів грамотно, аргументовано і коротко ставити та організовувати виконання завдань. Працював чітко, виважено, творчо, зосереджувався на головному. Брав активну участь у громадському житті Спілки. Користувався заслуженим авторитетом серед воїнів-афганців Кіровоградської області та України. Заслужено являється взірцем патріота, офіцерської доблесті й честі в героїчно-патріотичному вихованні молоді.

У 45 років Олефіренко пішов на пенсію і жив з сім’єю в Кропивницькому. У Юрія Борисовича було багато здібностей, та він не уявляв своє життя без армії та спецвійська. Олефіренко був професіоналом найвищого рівня, справжнім батьком для кожного свого підлеглого. Він виховував, навчав, вів у бій, оберігав кожного зі своїх солдатів. На передовій своїм професійним виконанням обов’язків командира, рішучими діями в скрутних ситуаціях надихав та виховував юне покоління патріотів. Ставив чіткі завдання підлеглим, вимагав їх чіткого та безумовного виконання. Не допускав дій та вчинків, які могли б зашкодити інтересам держави та негативно вплинути на її репутацію.

Коли розпочалася антитерористична операція, він не міг лишатися осторонь у важкий для Батьківщини час. Тому добровільно з’явився до військкомату і в серпні 2014 року отримав призначення на посаду командира 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградській області. Сформував цей підрозділ і зробив усе необхідне, щоб перетворити добровольців і мобілізованих на боєздатну військову частину, з якою після двомісячної підготовки вирушив на схід України, де разом з підлеглими брав участь у бойових діях.

Після загибелі командира 73-го морського центру спеціального призначення Олексія Зінченко, офіцери частини звернулися до командування, щоб її очолив найдостойніший – Юрій Олефіренко. У жовтні 2014 року його призначили командиром українських «морських котиків», якими він і командував у подальших військових діях.

Останній роковий бій воїна відбувся 16 січня 2015 року, під час мінометного обстрілу в районі сіл Гранітне й Миколаївка на Донеччині. Він не міг чекати чи спостерігати, а пішов на захист, проте прикриваючи собою трьох бійців, загинув сам: серце зупинилося, коли Юрія Борисовича евакуювали до медзакладу.

Похований Герой на Алеї почесних поховань Рівнянського кладовища м. Кропивницький.

Дружина – Олефіренко Олена Олександрівна.

Доньки – Олефіренко Олеся, Олефіренко Ольга.

Брат – Олефіренко Петро Борисович.

Юрій Борисович захоплювався рибальством, полюванням, стрибками з парашутом, смачно готував, був поліглотом. 

Про високий професіоналізм Юрія Олефіренка говорили його колеги, які виступали на похоронній церемонії. «Юрій Борисович був професіоналом найвищого рівня, справжнім батьком для кожного свого підлеглого. Він виховував, навчав, вів у бій, беріг кожного зі своїх солдатів, – сказав капітан 1 рангу Військово-морських сил ЗСУ Андрій Урсул. – Хтось міг би сказати, що свою війну він відвоював, адже п’ять років перебував в Афганістані, але не Юрій Борисович. Коли загарбник прийшов на українську землю, Юрій Борисович став на захист Батьківщини».

Голова обласної ветеранської афганської організації Віктор Остащук так згадав про полеглого: «Юрій Борисович був для нас товаришем, прикладом. Його подвиг назавжди залишиться в наших серцях. Ми завжди будемо пам’ятати, яким він був за життя. До нього завжди можна було звернутися за порадою, по допомогу. Коли прийшов час захищати рідну Україну, він одним із перших сам став у стрій і почав навчати молодих бійців.

«Ви не уявляєте яку людину втратило наше місто, втратила вся Україна, – каже Таміла Неклега, яка служила в 50-му навчальному центрі спеціальної підготовки разом з Юрієм Олефіренком. – Напевно знати більш чуйного, доброго, душевного командира було просто неможливо. Не було такого дня, щоб Юра прийшов на службу не посміхаючись, у поганому настрої. Ми разом прослужили близько 17 років, з 1993 року. Дружили сім’ями. У нього золота дружина. Мені взагалі важко повірити, що Юри більше немає. Але я знаю, що коли в країні таке діється, він просто не зміг би спокійно сидіти на пенсії. Юра практично на всі завдання ходив разом з хлопцями, у нього за кожного душа боліла. Намагався всіх вберегти, повернути живими, прикрити.

– Він загинув як Герой, країна втратила одного з найкращих своїх людей.

Згадуючи товариша, з яким разом служив, начальник штабу, перший заступник командира 73-го морського центру спеціального призначення капітан 2 рангу Володимир Подолянчук промовив: «Добра, порядна, щира, весела людина, відчайдух. Це не та людина, в якої так рано повинен був обірватися життєвий шлях. Для нас він був як батько. Дорослий, зрілий, досвідчений. Завжди турбувався, ніколи не залишав у біді. Уся військова частина прощалися з командиром, ніхто не залишився осторонь. Він жив одним подихом, згорів наче свічка. Нещодавно згадував його останні слова, які мені запам’яталися перед його крайнім від’їздом на схід. Він сказав: «Ніхто не повинен залишитися байдужим, коли країна скаже «Допоможи!»». Таким він був: наш командир».

– Усе життя чоловіка пройшло в частинах спеціального призначення, солдати для нього завжди були на чільному місці. На війні він усюди з ними ходив, супроводжував колони, ні разу без нього підлеглі не виходили на завдання,– розповідає дружина полеглого командира Олена Олефіренко. – Тому він не випадково накрив 3-х бійців від уламків міни, бо інакше не міг. На них – жодної подряпини, а йому 15 сантиметровий уламок увійшов в бік, він був увесь посічений, зі зламаною ногою, стік кров’ю, помер. Своє життя поклав, рятуючи підлеглих, це справжній подвиг. Непоправна втрата. Він був дуже хорошим сім’янином і хорошим сином. З дитинства не бігав вулицями, а допомагав матері – передовій доярці, у колгоспі. Виховував двох наших доньок – Олесю й Олю, яким дав серйозну освіту (Олеся закінчила Київський університет туризму, економіки та права, Оля – Академію митної служби України). Навчив їх усьому необхідному в житті. Ми ніколи не сперечалися, дітей наших чоловік привчив до праці, у нас загалом була ідеальна сім’я.

– Після загибелі батька я побувала в Очаківській частині й побачила, як він жив: дуже аскетично, у кімнаті стояв диван з відламаним бильцем, зате на столі лежала військова карта, – згадує донька капітану 1-го рангу Юрія Олефіренка – Ольга. – Де він спить, в яких умовах – це для нього не було важливим. Головним вважав робити на «відмінно» свою військову справу, тому сам розробляв військові операції та разом із підлеглими ходив на їх виконанні. З ним вони почувались в безпеці. Я розмовляла з підлеглими батька й питала в них, чи не було їм лячно? На що вони відповіли: «З вашим батьком нам жодна війна не страшна. Сам не поїсть, доїдає якісь сухарі, а все поживне нам віддає…».

– Коли він загинув, хлопці на вінку написали «Баті від 42 батальйону». Він для них був батьком. Для нього не було солдатів, рядових. Якщо хлопці були в біді, він йшов на допомогу, не дивлячись на те, що ризикує своїм життям,– згадує донька Олеся.

ВІРШ ПРИСВЯЧЕНИЙ ПАМ’ЯТІ ЮРІЯ ОЛЕФІРЕНКА:

Великий і незламний – наш Герой,

Який в серцях навіки оселився,

Який життя віддав своє за то,

Щоб жили в мирі й щасті українці.

Очолював елітний батальйон, 

Розвідником служив у нас на флоті. 

Відважний, грамотний, досягнень – на мільйон, 

Був особистістю і навіть поліглотом.

Але коли у дім прийшла біда, 

І Україна здригнулась від болю, 

Ще невідомо було, хто – куда, 

Не зміг спокійно ти сидіти вдома.

Ти в перших лавах в армію пішов, 

В АТО, як кажуть, щоб не так лякати, 

Очолював місцевий батальйон, 

Наш, сорок другий, добровільний, був комбатом.

Під Маріуполем знаряд тебе знайшов. 

Був бій, і ти, як завжди, не ховався. 

Цей мінометний обстріл не пройшов: 

Для тебе – «брат» твій дуже постарався.

Олефіренко Юрій, командир.

У сорок дев’ять пав на полі боя.

Хто винний є в кривавій цій війні?

Хто відповість батькам, сім’ї героя?

У 18 років, 1983 року був призваний на військову строкову службу до армії, якій, надалі, він присвятив все своє життя.

Юрій Борисович Олефіренко був направлений в саму бойову частину – «кабульську роту». Це була 459-та окрема рота спеціального призначення, перший штатний підрозділ спецвійська 40-ї армії в Афганістані. Тоді Герой добровільно попросив продовжити йому відрядження і відвоював в Афганістані повних чотири роки (з вересня 1984 до серпня 1988 року).

Видатні інтелектуальні здібності дозволили йому під час війни, в ході постійних активних бойових дій, у досконалості вивчити мову фарсі. Юрій вільно володів досить цією важкою для вивчення мовою, читав вірші та співав пісні, спілкувався з місцевими жителями, немов свій.

Після Афганістану, в 1992 році, наш земляк закінчив з червоним дипломом Рязанське вище повітряно-десантне командне училище (факультет військ спеціального призначення), де здобув фах розвідника й спеціальність референта-перекладача.

Протягом 1992–2004 років Юрій Олефіренко служив у частині спеціального призначення в м. Кіровограді (нині Кропивницький), яка спочатку була 9-ю окремою бригадою спеціального призначення, а потім – 50-м навчальним центром спеціальної підготовки та 50-м окремим навчальним загоном спеціальної підготовки. Він обіймав посади командира групи, командира навчальної роти, старшого викладача циклу ТСП, начальника штабу навчального загону, командира навчального загону.

У квітні 2004 року досвідченого офіцера, для подальшого проходження служби, було переведено до 73-го морського центру спеціального призначення, що базується в місті Очаків (Миколаївської області), на посаду заступника командира частини.

З 2005-го по 2008-й рр. Юрій Борисович навчався в Національній академії оборони України на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня.

У 2008-у році Герой повернувся в Афганістан іще раз, на цей раз він служив у складі місії української військової розвідки, невеликого підрозділу, який брав участь в операціях НАТО в складі литовського контингенту. 

ЮРІЙ Олефіренко майже 20 років був членом Правління Кіровоградської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, з моменту її створення, з вересня 1990 року. За тривалий час роботи в організації набув досвіду в аналітичній роботі з питань соціального захисту ветеранів війни та членів сімей загиблих, патріотичного виховання молоді, вмів грамотно, аргументовано і коротко ставити і організовувати виконання завдань. Працював чітко, виважено, творчо, зосереджувався на головному. Брав активну участь у громадському житті Спілки. Користувався заслуженим авторитетом серед воїнів-афганців Кіровоградської області та України. Заслужено являється взірцем патріота, офіцерської доблесті й честі в героїчно-патріотичному вихованні молоді.

У 45 років Олефіренко пішов на пенсію і жив з сім’єю в Кіровограді. У Юрія Борисовича було багато здібностей, та він не уявляв своє життя без армії та спецвійська. Олефіренко був професіоналом найвищого рівня, справжнім батьком для кожного свого підлеглого. Він виховував, навчав, вів у бій, оберігав кожного зі своїх солдатів. На передовій своїм професійним виконанням обов’язків командира, рішучими діями в скрутних ситуаціях надихав та виховував юне покоління патріотів. Ставив чіткі завдання підлеглим, вимагав їх чіткого та безумовного виконання. Не допускав дій та вчинків, які могли б зашкодити інтересам держави та негативно вплинути на її репутацію.

Коли розпочалася антитерористична операція, він не міг лишатися осторонь у важкий для Батьківщини час. Тому добровільно з’явився до військкомату і в серпні 2014 року отримав призначення на посаду командира 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградській області. Сформував цей підрозділ і зробив усе необхідне, щоб перетворити добровольців і мобілізованих на боєздатну військову частину, з якою після двомісячної підготовки вирушив на схід України, де разом з підлеглими брав участь у бойових діях.

Після загибелі командира 73-го морського центру спеціального призначення Олексія Зінченко, офіцери частини звернулися до командування, щоб її очолив найдостойніший – Юрій Олефіренко. У жовтні 2014 року його призначили командиром українських «морських котиків», якими він і командував у подальших військових діях.

Останній роковий бій воїна відбувся 16 січня 2015 року, під час мінометного обстрілу в районі сіл Гранітне й Миколаївка на Донеччині. Він не міг чекати чи спостерігати, а пішов на захист, проте прикриваючи собою трьох бійців, загинув сам. Юрій накрив 3-х бійців від осколків міни. На них – жодної подряпини, а йому 15 сантиметровий уламок увійшов в бік. Юрій був увесь посічений, зі зламаною ногою, стік кров’ю. Своє життя поклав, рятуючи підлеглих, це справжній подвиг. Серце Юрія Борисовича зупинилося, коли його – важкопораненого евакуювали до медзакладу.

Похований Герой на Алеї почесних поховань Рівнянського кладовища, м. Кропивницький.

За роки служби Юрій Борисович Олефіренко був неодноразово нагороджений. Герою вручено такі нагороди та відзнаки:

• Орден Червоної Зірки.

• Медаль «Захиснику Вітчизни».

• Відзнака «Ветеран військової служби».

• Медаль «За миротворчу діяльність».

• Медаль «10 років Збройним Силам України».

• Медаль «15 років Збройним Силам України».

• Медаль «За відвагу».

• Медаль «70 років Збройних Сил СРСР».

• Пам'ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець».

• Нагрудний знак «Воїну-інтернаціоналісту».

• Медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».

• Пам'ятна медаль НАТО «ISAF».

• Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (9 квітня 2015, посмертно) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

• Недержавна відзнака — орден «Народний герой України» (9 червня 2017, посмертно).

• 31 березня 2015 року рішенням Кропивницької міської ради вулицю Фрунзе перейменовано на честь Юрія Олефіренка.

• 2 липня 2016 року указом Президента України Петра Порошенка середній десантний корабель 5-ї бригади надводних кораблів Південної військово-морської бази Військово-морських сил ЗСУ – «Кіровоград» отримав нову назву — «Юрій Олефіренко».

• 26 грудня 2016 року на будівлі Загальноосвітньої школи № 4 у м.Бобринці відкрили пам'ятну дошку на вшанування Юрія Олефіренка — в цій школі він розпочинав своє навчання.

• 14 жовтня 2017 року на території 73-го Морського центру спеціальних операцій було урочисто відкрито Алею пам'яті полеглих у боях офіцерів та матросів даної частини.

• Протягом 14 і 15 січня 2020 року на базі КДЮСШ № 2 у Кропивницькому тривав міський турнір з футболу серед юнаків, присвячений пам'яті Юрія Олефіренка.

• Вшановується в меморіальному комплексі «Зала пам'яті», в щоденному ранковому церемоніалі 16 січня.

• Донька - Олефіренко Олеся

• Вікіпедія