Олександр Шмалько

Олександр Васильович Шмалько народився 2 жовтня 1961 року в місті Гірник, Донецької області. Коли йому було півтора року, батьки переїхали в місто Кіровоград. Тут Сашко закінчив 8 класів школи №11. У 1976 році юнак вступив у ПТУ №4. Строкову військову службу Олександр проходив у прикордонних військах. Після служби він працював на заводі «Гідросила»: спочатку машиністом помпової станції водоканалу, потім – слюсарем-ремонтником на заводі продтоварів компанії «Артеміда», а згодом – на підприємствах «Гідросила-ЛЄДА», та «Астра-С». 

Олександр був мобілізований 18 серпня 2014 року, як старший солдат 57-Ї окремої мотопіхотної бригади, старший механік радіорелейної станції центру зв’язку тилового пункту управління військової частини. 

Дружина Олександра Васильовича згадує: «Йти на війну – це його добровільне рішення. Того дня я прийшла з роботи та помітила, що немає паспорта. І Саші не було довго вдома. Коли я почала телефонувати, цікавитися де він – Саша сказав: «Зачекай, Наташа, я прийду додому і все поясню». Як з’ясувалося, він був у військкоматі. Наступного дня, вранці, треба було йти з речами. Для мене це було важко … Він потрапив у Десну, звідти – у третій полк, потім в АТО. Спочатку чоловік телефонував додому щодня та потім опинився майже на 20 діб в оточенні в смт. Чорнухіному, Попаснянського району, Луганської області». 

Ми по 4 дні не мали зв’язку. Ми чекали дзвінка як не знаю що. А дзвінок був коротким: «Наташа, як справи, як діти? Я живий, у мене все нормально», Олександр брав участь у бойових діях за Донецький аеропорт, за Дебальцеве. Зазнав поранення під час виходу з Дебальцевого. 

Після нового року він приїхав додому. У нього буда переламана рука, яку склали у Костянтинівці неправильно. Тут – в обласному госпіталі – в нього була операція: прооперована грижа. Коли він був на операції, прийшов час знімати гіпс. Він тоді ледь не втратив руку. Завдяки спеціалістам обласної лікарні йому її врятували. Скільки могли, стільки й рятували… Він сказав: «Я всеодно буду проситися в АТО. Я там потрібен побратимам, навіть з поламаною рукою. Я зможу чистити картоплю, варити суп». Трагедія сталася у Вінницькому військовому шпиталі. Він поїхав 14 травня, а 17-го мені зателефонували що він помер. 

Похований герой на Далекосхідному кладовищі біля своєї бабусі. 

Коли ми прибирали там того року на могилках, він сказав: «Раптом зі мною щось станеться, поховайте мене біля бабусі». Ми виконали його прохання». 

Дружина – Шмалько Наталя Іванівна.

Донька – Шмалько Олена Олександрівна.

Донька – Шмалько Ольга Олександрівна.

Син – Шмалько Андрій Олександрович.

Брат – Шмалько Костянтин Васильович.

Виховання дітей. Піклувальна допомога. 

«Його поважали як спеціаліста. Він добросовісно ставився до роботи» – згадує Наталя Іванівна, з якою вони до одруження проживали в одному будинку й під’їзді на вулиці Єгорова, проте по-новому одне на одного подивилися, коли Олександр прийшов з армії. – Він був цікавим, гарним, ввічливим, любив спілкуватися. У нас троє дітей. Ми прожили майже 33 роки, якби не його смерть… Він був чудовим батьком. Багато уваги приділяв вихованню дітей. Ми у двох були в батьківських комітетах. У школі, де яку дошку треба відремонтувати, де які стільчики. Він був татом для всього класу. Коли я навчалася і їздила на сесію, я знала що він і дітей нагодує, і вони будуть у чистому одязі». 

Близькі згадують: «Мабуть, в теперішній час важко знайти людину з такою великою душею і добрим серцем як у Сашка. Це людина без якої не проходив ні один корпоратив, ні одна поїздка. Він завжди був душа компанії та в пісні, і в розмові. Якщо потрібно зробити якусь важливу деталь, так це до Шмалько Саші, тому що знають, якщо взявся Сашко, то це буде зроблено і по совісті. Друзів Саша мав дуже багато, його цінували як працівника і як друга. Він піклувався про всіх, був хорошим наставником для новачків. Особливу увагу приділяв жіночій половині, якщо потрібна була чоловіча допомога. А коли вже яке свято, то, поки не буде помита остання тарілка, Сашко додому не піде. Дуже уважний був до всіх. Пам’ятається такий випадок: їздили ми на екскурсію в Уманський парк, я була новачком і ще мало кого добре знала в цьому колективі. Спочатку поки йшла екскурсія всі були разом, а потім всі розійшлися своїми групами та на певну годину мали зібратися біля автобуса для від’їзду. Коли всі зібралися, а мене не було – він один пішов шукати. Отаким він запам’ятався: турботливим, усміхливим, безшабашним. 

Іще коли почалася війна, він один із перших записався добровольцем. Йому говорили – чому ти? Все ж і роки! А він відповів: «Краще вже я, ніж син». 

Дуже тяжко згадувати Сашу в минулому часі. Є такий вислів, що Бог забирає найкращих і так сталося, що Саша вже не з нами і йому на віки 53… 

Вічний спокій тобі Сашко. Ми тебе любимо і пам’ятаємо. Ти залишив частину себе в кожному з нас».

Олександр був мобілізований 18 серпня 2014 року. Йти на війну – це його добровільне рішення. Служив, як старший солдат 57-ї окремої мотопіхотної бригади, старший механік радіорелейної станції центру зв’язку тилового пункту управління військової частини. Він потрапив у Десну, звідти – у третій полк, потім в АТО. Спочатку Олександр телефонував додому щодня та потім опинився майже на 20 діб в оточенні в смт. Чорнухіному, Попаснянського району, Луганської області. 

Олександр брав участь у бойових діях за Донецький аеропорт, за Дебальцеве. Зазнав поранення під час виходу з Дебальцевого. 

Після нового року він приїхав додому. У нього буда переламана рука. В обласному госпіталі в нього була операція. Потім намагався повернутися в АТО. Трагедія сталася у Вінницькому військовому шпиталі. Олександр поїхав туди 14 травня, а 17 дружині зателефонували що він помер.

14 жовтня 2016 року в Овідіополі (Одещина) відкрито Пам’ятний Знак загиблим воїнам України у війні з Російською федерацією, де є й ім’я Олександра Шмалько. 

На території НВК «Кіровоградський колегіум» відкрито меморіальну дошку Герою.  

Донька – Шмалько Ольга Олександрівна.