Владислав Сумен

Владислав Олегович Сумен народився 28 листопада 1995 року. У серпні 2004 року перейшов до 3-Б класу загальноосвітньої школи № 33 міста Кропивницького (нині — Класична гімназія). На клас старше навчалася його сестра Марина, з якою Владислава поєднував особливо тісний і теплий зв’язок. Він був таким же позитивним як сестричка, завжди усміхненим, тільки трохи більше йому хотілося бешкетувати, а під пильним контролем сестрички це вдавалося край рідко. Та Владислав не дуже й засмучувався, бо поважав думку сестри і розумів, що вона несе за нього відповідальність, що саме вона буде червоніти перед вчителями і просити пробачення вперед нього. Такі якості притаманні далеко не кожному, навіть дорослому. І це свідчило про високий рівень авторитету в родині, відповідальності, честі, вихованості.

Вони зростали поруч, підтримуючи одне одного, попри дитячі непорозуміння, і ця взаємна турбота була помітною для всіх.

У школі Владислав навчався старанно, без показної відмінності, але з гідністю та повагою до людей. Він однаково шанобливо ставився до вчителів, працівників школи й однокласників. Владислав ставився з повагою, завжди міг знайти слова підтримки, цікавився справами, допомагав фізично чим міг, був одним з тих, хто перший без зайвого галасу прийде на допомогу.

Після закінчення 9 класу обрав технічний напрям навчання, прагнучи якнайшвидше стати на ноги, заробляти й допомагати мамі, яку дуже любив. Хотів бути опорою для родини й справжнім чоловіком.

Для Владислава родина завжди була найбільшою цінністю. Він мав особливий зв’язок із сестрою, з турботою ставився до мами. У нього була власна молода сім’я; незадовго до загибелі він став батьком — у нього народився син.

Як свідомий чоловік України, з перших днів повномасштабного вторгнення Владислав Сумен добровільно став до лав Збройних Сил України. Служив у кулеметному відділенні кулеметного взводу механізованого батальйону військової частини А0666 (28 окрема частина, 1 батальйон, м. Одеса).

У 2025 році зазнав поранення, переніс операцію, проходив лікування та реабілітацію в рідному Кропивницькому. Після цього повернувся до служби. Незадовго до цього в його молодій родині сталося поповнення – народився синочок. Здавалося б тільки жити, радіти і ростити дитину… але 18 грудня 2025 року під Костянтинівкою Донецької області життя Владислава зупинилося. Не по своїй волі. Не від хвороби. Не від нещасного випадку. А від клятого ворога, нога якого досі топче наші землю.

Похований у місті Краматорськ — на малій батьківщині дружини Героя.

Здається, в такі страшні жорстокі миті зупиняється все: серце, дихання, життя… і ти нічого не відчуваєш, тільки дві опції – біль і ненависть… Пробач, любий Владику, за все нас пробач…

Кажуть страшно, коли батьки ховають своїх дітей. Так і є. Я не мама вам всім, хлопці. Але я ніколи не могла раніше собі уявити, що вже 12-й раз за останні майже 4 роки пишу спогади про своїх учнів, про своїх Героїв, про НАШИХ ГЕРОЇВ…

• Адміністрація комунального закладу «Класична гімназія Кропивницької міської ради».