Олександр Рибалко

Олександр Сергійович Рибалко народився 23 вересня 1982 року в селі Чичиркозівка Звенигородського району Черкаської області. У 1985 році родина Рибалко переїхала до невеличкого мальовничого містечка Кам'янка, де Сашко навчався та у 1999 році закінчив загальноосвітню школу №2. У 2001 році проходив строкову військову службу у м. Умань (в/ч А-3428). Після демобілізації здобув професію каменяра у м. Черкаси. У 2003 році переїхав до Кіровограда (нині Кропивницький) до своєї коханої дівчини Юлії, з якою одружився у 2005 році. У 2007 році Олександр закінчив Кіровоградський будівельний технікум за спеціальністю «Обслуговування устаткування і систем газопостачання» та розпочав трудову діяльність у будівельній галузі міста. Значну частину своєї кар'єри працював у приватному підприємстві «Кіровоградська міжобласна спеціальна науково-реставраційна проєктно-виробнича майстерня».

Олександр був найстаршим серед трьох дітей родини. Своя сім'я складається з дружини: Рибалко Юлія Олександрівна (педагог) та єдиної доньки-принцеси: Рибалко Вероніка Олександрівна (студентка Львівської політехніки).

Прізвище Рибалко для Олександра було не просто прізвищем, а відображенням життєвого захоплення. Його рибальський досвід охоплював численні села Черкаської та Кіровоградської областей, а рибальське спорядження супроводжувало його навіть у закордонних подорожах. Найбільш яскраві враження він отримав від риболовлі у Фінляндії та Швеції, характеризуючи їх як унікальні.

Олександр обожнював музику, був палким шанувальником року, насолоджуючись нею вдома, в автомобілі та навіть під час військової служби. 

Автомобільні подорожі були ще одним його захопленням, розширюючи горизонти та даруючи незабутні спогади. 

Крім того, Олександр володів кулінарним талантом. Завжди радував близьких неперевершеними смачними стравами затишними сімейними вечорами.

Спогади класного керівника Світлани Геннадіївни Король (Гончарової): «Мені сумно і боляче від того, що вже четверо моїх учнів, в яких я була класним керівником, загинули на цій безжальній війні, яку розв’язала росія проти України. Саша Рибалко був учнем класу, в якому я розпочала свою роботу як класний керівник. І тому, мабуть, я найкраще пам’ятаю цих дітей, кожного з них. Сашуня був завжди привітним, сором'язливим хлопчиком. Він був напрочуд щирим, врівноваженим, спокійним та вихованим учнем. Надійний, готовий завжди прийти на допомогу. Таким запам’ятався він мені та своїм однокласникам. Він був з тих людей, які говорять: «Якщо не я, то хто?» Небеса забирають найкращий цвіт української нації. Пішов від нас і наш Саша. Він став ще одним Янголом-охоронцем для нас, для України».

Дружина Юлія згадує: «Мій Саша найкраща людина у світі, він завжди був надійною опорою для мене, підтримуючи в усіх починаннях. Його підтримка проявлялася не лише в словах, а й у діях. Більшу частину свого життя Саша присвятив мені, це самі щасливі моменти мого життя і тому дуже тяжко нам без нього. Ми звичайна українська сім’я, яка мріяла про майбутнє. Не уявляю свого життя без коханого чоловіка. Кохання вічне, я в цьому переконана».

Донька Вероніка згадує свого тата, як мужнього, надійного, турботливого та звертається до нього: «Ти пройшов те пекло, втратив багато побратимів, постійно казав, що на їх місці міг бути й ти, казав що будеш нести памʼять про них, багато чого не розповідав, все відкладав на потім, хотів книгу написати в майбутньому про все пережите на війні. Їжа ніколи не буде такою смачною, бо вона не буде приготовлена тобою, ти так обожнював цей процес. Я не люблю рибу, тільки тому, що треба бруднити руки, щоб прибрати з неї кісточки, тому ти завжди чистив мені її, щоб я тільки виделочкою наколювала. Частина мене померла в цей день, тепер я зламана, не повноцінна, не захищена, тепер ти ніколи більше не назвеш мене своїм Горобенятком. Ніколи…».

Побратим Анатолій каже: «Хочу, щоб всі знали — Сашко був кращим. Надійний друг і вірний побратим. Він був єдиним, кого я можу справді назвати побратимом. Людина з добрим серцем, відкритою душею. Поруч з ним було легко і надійно. Він в моєму серці назавжди. Герої не вмирають!».

Ранок 24 лютого 2022 року – чорний ранок для всієї країни та для сім'ї Рибалко. В Україні розпочалася повномасштабна війна. 25 лютого 2022 року Олександр Рибалко самостійно звернувся до військкомату у Кропивницькому, оскільки хотів бути у перших рядах захисників своєї Батьківщини та своєї родини. Він був мобілізований 27 лютого 2022 на підставі Указу Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 року.

Рядовий Рибалко Олександр Сергійович проходив військову службу майстер-номера обслуги 2-го артилерійського взводу 3-ї артилерійської батареї артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини А0989 (56 бригада АДН 3 бат).

Олександр брав участь у бойових діях у складі артилерійського розрахунку (10-12 осіб), який характеризувався високим рівнем злагодженості та взаємодоповнюваності.  Район проведення операцій: Донецька область (Красногорівка, Тоненьке, Ласточкіне, Піски, Северне, Первомайське).

Побратими розповідали, що біля населеного пункту Водяне відпрацьовували по баштах донецького аеропорту. Під час виїздів адреналін та молитва були їх супутниками у боротьбі за Україну.

У серпні 2022 року, внаслідок обстрілу артилерійського розрахунку поблизу населеного пункту Карлівка Донецької області при здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій області, пов'язане з захистом Батьківщини під час дії воєнного стану та виконанням обов'язків військової служби Рибалко Олександр отримав поранення колінного суглоба з артилерійської системи 122-155 калібру. Після тривалого лікування у військових госпіталях, у листопаді 2022 року повернувся до строю.

31 березня 2023 року Олександра Рибалка було переведено на посаду навідника 1-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А2988. У квітні 2023 року він був звільнений у запас за сімейними обставинами. 

Дуже тяжко проходило повернення Олександра до цивільного життя. Тривожний стан та переживання не відпускали його, він сумував за побратимами, серед яких найкращі – які вже загинули. Хотів повернутися до війська знову. Але не судилося. 22 січня 2024 року серце захисника не витримало… відійшов у вічність, де зустрівся з іншими побратимами. І ось Олександр Рибалко знову в строю, тільки в небеснім.

За виконання завдання, під час якого Рибалко Олександр Сергійович отримав поранення, його було нагороджено іменним годинником від АДН 56 ОММпБ.  Він мріяв подарувати його онукам.

• Рибалко Юлія Олександрівна, дружина захисника.