Сергій Мартинов

Сергій Геннадійович Мартинов народився 21 травня 1982 року. З дитинства був допитливим, непосидливим і прагнув нових знань. Спочатку навчався у школі №13 (нині ліцей «Мрія»), згодом – у науково-дослідній лабораторії при ЗОШ №8 (ліцей Природничих наук). Пізніше здобув освіту програміста в кібернетико-технічному коледжі, а також навчався у машинобудівельному коледжі.

У 1999–2001 роках Сергій був учасником Кіровоградської організації козацтва: вивчав історію, долучався до заходів, що популяризували українську ідентичність і козацький дух. Цей період став початком його свідомого шляху служіння Україні.

З 2000-х років він займався пошуковою роботою — входив до складу спеціального загону «Зірка», який розшукував і перепоховував останки солдатів Другої світової війни, а також знешкоджував знайдені боєприпаси. Про діяльність загону неодноразово писали місцеві видання – «НДО-Інформ», «21-й канал», «Народне слово», «Єлисаветградські відомості», «Кіровоградська правда». Під час експедицій пошуковці виявили останки десятків загиблих солдатів, яких згодом перепоховали з почестями, та сотні боєприпасів, переданих піротехнікам. За цю роботу Сергій був відзначений грамотами від голови облдержадміністрації В. Моцного та заступника голови обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій С. Снісаренка.

Згодом працював експедитором, торгівельним представником, слюсарем на СТО. Збудував власний гараж і облаштував у ньому автомайстерню, яку друзі жартома називали «Чоловічим клубом» – місцем, де ремонтували техніку, пили каву й говорили про життя.

У Сергія залишилися мама Раїса, сестра Світлана та племінниця. Для них він був опорою, доброю і турботливою людиною, завжди готовою допомогти. Після його загибелі батько, Леонід, не витримав болю втрати і через кілька місяців пішов із життя.

Сергій не мав власної родини, проте був особливо близьким із дітьми – легко знаходив із ними спільну мову. Для племінниці став справжнім другом і наставником. Турбота про батьків, чуйність і доброта були невід’ємними рисами його характеру.

Пошукова діяльність була для Сергія не просто хобі, а покликанням. Він вірив у важливість пам’яті, гідності та справедливості. Його праця допомагала повернути імена тим, кого війна забрала в безвість.

Друзі згадують Сергія як людину справедливу, спокійну й надійну. «Він був тією людиною, якій я довіряв найцінніше – наприклад, забрати мого сина із садочка, нагодувати його та вкласти спати. Він ніколи не зраджував і завжди підтримував. Я любив його як брата і берегтиму пам’ять про нього все життя», – згадує його близький друг Андрій.

«Сергій – це приклад не гучного героїзму, а справжності, простоти, чесності, глибокої гідності. Приклад людини, яка не боялася віддати себе за тих, кого любила», – говорить його сестра Світлана.

Ті, хто служив поруч, кажуть: Сергій не шукав гучних слів чи слави – просто робив те, що вважав своїм обов’язком. Він звик діяти спокійно й упевнено, допомагаючи іншим навіть у найскладніші хвилини.

На початку повномасштабного вторгнення Сергій Мартинов свідомо вирішив стати на захист України. Попри стан здоров’я, який не дозволяв служити, він 15 разів звертався до військкомату, наполягаючи: «Якщо я не піду – ворог дійде до мого дому».

20 вересня 2022 року його зарахували до лав Збройних сил України. Служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді, на посаді водія-електрика відділення коригування вогню другого мінометного взводу першої мінометної батареї. На фронті виконував одразу кілька завдань – був водієм, електриком і коригувальником вогню. Спочатку воював у Херсонській області, згодом – у Донецькій, зокрема у боях за Бахмут.

17 травня 2023 року, за кілька днів до свого 41-го дня народження, Сергій загинув біля села Богданівка Донецької області. Похований 26 травня на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища у Кропивницькому.

• Мама Героя Раїса Мартинова.