Ростислав Вакулішин

Ростислав Олександрович Вакулішин народився 11 лютого 1971 року в місті Авдіївка на Донеччині. Вісім років навчався в Авдіївській школі №4. Після закінчення школи у 1986 році вступив до Авдіївського професійно-технічного училища №43, де здобув фах машиніста коксохімічного виробництва та отримав найвищий — шостий розряд.

У 18 років розпочав трудовий шлях на Авдіївському коксохімічному заводі, з яким пов’язав понад тридцять років життя. Колеги й керівництво поважали його за високий професіоналізм, принциповість і людяність. Його ставили в приклад як молодим спеціалістам, так і досвідченим працівникам.

У 2016 році був нагороджений найвищою відзнакою компанії «Метінвест» — «Золота зірка Метінвесту». Того ж року, під час обстрілів Авдіївки, він вивіз коксохімічну машину у безпечне місце, рятуючи основний робочий механізм виробництва. Ця коксохімічна машина давала можливість транспортувати кокс на подальші етапи виробництва. Тобто вона була основним «робочим інструментом» для Ростислава. Коли почався обстріл, перше що він зробив - почав рятувати цю машину. Про цей вчинок родина дізналася лише під час вручення нагороди — сам Ростислав ніколи не вихвалявся своїми діями.

На початку повномасштабного вторгнення продовжував працювати, допоки ворожий снаряд не влучив у його рідний дім. У березні 2022 року разом із родиною виїхав до села Дмитрівка Знам’янського району Кіровоградської області, а згодом — до Кропивницького.

Ростислав був люблячим чоловіком, турботливим батьком і дідусем. Разом із дружиною Людмилою збудував власний дім, який майже повністю звів власними руками — від фундаменту до даху. У родині виховував дітей, мав трьох онуків, яких щиро любив і балував. Був дуже сімейною людиною, і своїм рідним ні в чому не відмовляв.

Для своїх рідних він був опорою й захистом, справжнім главою родини.

Сім’ї дуже тяжко далась і дається ця втрата, але це був його обов’язок, який він виконав з честю.

Найбільшою пристрастю Ростислава була риболовля. Напевно, це ще одна любов його життя. Він брав участь і у спортивних змаганнях з рибалки, і просто для задоволення. Він дуже любив природу і завжди дотримувався відповідального риболовства. Ніколи не використовував сітки, завжди прибирав місце риболовлі, а якщо спіймав щось маленьке - відразу випускав. Входив у топ-10 найкращих рибалок Авдіївки.

Купував для цього хобі найкраще обладнання і одна з найзаповітніших цілей після пенсії - це їздити на рибалку якомога частіше.

Колеги згадують Ростислава як висококласного спеціаліста й людину честі. Його цінували за щирість, простоту й готовність допомогти.

Спогади дружини Людмили: «Ростислав був дуже гарний чоловік. Такий, якого бажаю кожній жінці. У нього були золоті руки. У 2013 вже закінчили будівництво власного дому, на який він заробив самостійно і майже самостійно побудував його. Від фундаменту до даху - майже все він зробив своїми руками, і я звісно допомагала. Якщо щось брався робити - ніхто краще нього ніхто б ніколи не зробив. До того ж що всьому вчився самостійно. Був люблячим чоловіком, уважним, турботливим. Пам’ятаю, коли зламала ногу він дуже турбувався про мене і мов «кружляв» біля мене. Це був справжній глава родини. Все життя була мов за кам’яною стіною. І не тільки я, наші діти також відчували його підтримку. Всім забезпечував родину: будинок, все що було в будинку - всім забезпечив він. А головне - забезпечив підтримкою і турботою. Зараз дуже його не вистачає…Дуже сумую за ним».

Спогади доньки Наталії: «Він не був мені кровним татом, але був при цьому найріднішим. Я ніколи не відчувала, що я «не його». Завжди він ставився до мене як МІЙ рідний батько. Я знала і відчувала, що він мене любить. Він для мене найкращий тато на світі! Він неймовірно сильно любив онуків, моїх дітей, балував їх. Його любов була нескінченною для нашої сім’ї. Мені дуже не вистачає мого тата, дуже…».

Спогади доньки Оксани: «Якщо ви запитаєте яким він був, то я одразу відповім: «Веселим». Це те, як його схарактеризував би майже кожен хто його знав. Веселий, але відповідальний і серйозний там, де потрібно і коли потрібно. Він був одним із тих людей, хто зміг зберегти свою «внутрішню дитину» до самої смерті. Веселий, позитивний, люблячий - це все про нього. Якщо моя мама була більш строгою, то з моїм татом точно можна було побіситись, пошуткувати. Здається він це з легкістю міг робити і в 40, і в 50 років. До останнього. Я досі пам’ятаю, коли я була маленька, як він прийшов з роботи і подарував мені дитячий набір посуду і ляльку. У мене були іграшки і до, і після цього. Але чомусь запам’яталось саме  це. Останнім часом згадую цей подарунок дуже часто. Він часто казав мені що дуже пишається мною. І я бачила, що це не просто слова. Він мене дуже любив. Я досі не можу повірити, що його вже немає. Так не повинно було бути. Він повинен був бути вдома, доглядати за городом, та обирати, куди ж він поїде на наступну риболовлю. Мені дуже важко прийняти цей факт. Я сумую за ним кожного дня. І до сьогодні, немає жодного дня коли б я про нього не думала. Я дуже люблю свого тата. Але разом з тим, я поважаю його вибір, дуже поважаю те, що він зробив для нас і для своєї країни. За весь час що він був на фронті, він ні разу не приїздив додому. Тобто до нас з мамою. Я у нього все питала: «ну коли ти вже приїдеш? Запитай у командира, може відпустить на пару днів?» А він каже: «Та ні, де там, війна, треба воювати». І, якщо чесно, я майже впевнена, що він просто не запитував про це. Колись, він сказав, що пишається мною. Я завжди пишалась ним, але, здається, ніколи йому про це не говорила. Тато, я дуже пишаюсь тобою. Але шкода, що я вже не можу йому сказати про це особисто». 

Після переїзду до Кіровоградської області Ростислав Вакулішин став на облік у територіальному центрі комплектування. 31 травня 2022 року вирушив на фронт.

Служив у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади (в/ч 4279) на посаді техніка-мінометника. Перші бойові завдання виконував на Луганщині — в районах Новотошківки та Лисичанського НПЗ. Згодом ніс службу в Чернігівській області поблизу кордону з Білоруссю. Під час знаходження там, він врятував жінку яка мало не потонула. Вони були недалеко від селища, там було озеро чи водойма, туди приходили місцеві. Він помітив, що жінка пірнула і вже досить довго не виринала. Він кинувся за нею, витягнув з води, вона вже майже не дихала. Але врятувати вдалось. 

З вересня 2022 року виконував завдання на Херсонському напрямку. Командування подавало його на державну нагороду за успішні дії, однак було прийняте рішення відзначити його фінансово.

Ростислав Вакулішин загинув 8 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в селі Давидів Брід Херсонської області. Похований у місті Кропивницький на Далекосхідному кладовищі, де проживає його родина.

У 2016 році Ростислав Вакулішин відзначений найвищою нагородою компанії «Метінвест» — «Золота зірка Метінвесту».

Також захисник нагороджений медаллю «За мужність» III ступеня.

• Донька захисника Оксана Вакулішина.