Владислав і Ростислав Бойки

Двійнята Владислав і Ростислав Бойки народилися 25 червня 1978 року в родині вчителів у Кіровограді (нині Кропивницький). Хлопці старанно навчалися, гарно малювали, співали, грали на гітарах. У шкільні роки Владислав захоплювався гуманітарними науками (складав вірші), а Ростислав – природничими (математикою, технікою). Попри різні захоплення, з дитинства мрія була одна: стати військовими. Тому за межами школи усі їхні ігри та вподобання були пов’язані з бажаною професією. За спогадами мами Олени, «у вихідні всією сім’єю ходили до тиру, де діти вчилися влучно стріляти. Із семи років хлопці відвідували секцію футболу при стадіоні «Зірка». Батько, працюючи вчителем фізичного виховання, долучав Владислава і Ростислава до спорту, загартовував, вчив витримці та подоланню труднощів.

Навчались брати спочатку у колегіумі № 11, а потім з 1990 по 1993 роки навчалися та успішно закінчили на «4» і «5» за п’ятибальною системою, загальноосвітню школу №2 (нині Великобалківська гімназія) в м. Кропивницькому. Після школи мрія вступити до Київського суворовського військового училища не здійснилася через проблеми зі здоров’ям. Тому навчалися в будівельному технікумі, а після проходили службу в десантній частині Миколаєва. Так вони стали на крок ближче до своєї мрії. І після невдалої спроби влаштуватися будівельниками, у 2000 році вирішили спробувати себе миротворцями місії ООН у Лівані. Займалися розмінуванням територій, за що й були нагороджені медалями секретаря Організації Об’єднаних Націй і у статусі учасників бойових дій повернулися додому, в Україну.

Після повернення, протягом 2003 – 2008 років брати вивчали заочно юриспруденцію в Київському національному університеті внутрішніх справ. З 2005 по 2014 роки працювали в слідчому відділі поліції в Кіровограді (нині Кропивницький). Ситуацію кардинально змінила війна. У 2015 році Ростислав і Владислав звільнилися з роботи, підписали контракт із ЗСУ і несли службу в 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка на посадах командирів БТР. Служили в Канатовому. А після повторного укладання контрактів, прагнучи захищати Україну, відправилися на Луганщину, у зону АТО.

Повномасштабне вторгнення застало хлопців у селищі Біловодську. Ростислав і Владислав Бойки загинули 24 лютого 2022 року і були поховані на Луганщині місцевими жителями. Про їхню долю рідні не знали ще цілий рік, тому, що територію знаходилася в окупації. І лише 23 березня 2023 року братів з почестями перепоховали у рідному Кропивницькому на Далекосхідному кладовищі.

У Владислава залишилась дружина та два сини: молодший чотирнадцятирічний Тимур та старший Данило, який теж воює і, бажаючи вигнати ворога за межі України, відмовляється від законного права залишити службу після батькової смерті.

У Ростислава - 18-річна донька Єлизавета, що здобуває юридичну освіту та 10-річний син Михайло.

З самого дитинства головним захопленням Ростислава і Владислава була військова справа. Улюбленою дитячою забавою була гра «у війнушку» з сусідськими хлопчаками. Близнятам з дитинства подобалась військова форма, тому, купуючи для них одяг, мама завжди вибирала «сорочки, пальтечка з погончиками». У вихідні всією сім’єю ходили до тиру, де діти вчилися влучно стріляти, хлопчики навіть були нагороджені золотими значками «Влучний стрілок». 

З семи років хлопці відвідували секцію футболу дитячої спортивної школи. Також вони обидва грали на гітарі та чудово співали. 

Мати, Бойко Олена Федорівна, згадуючи синів, говорить про їх силу духу, стійкість та високі моральні цінності. Перед відправленням у зону АТО, батьки вмовляли синів лишитися, повернутися у поліцію та служити вдома. Але хлопці й слухати не хотіли, вони так вирішили. Мати згадує: «Служили на Луганщині, телефонували звідти. Казали, що все в них добре. Ніколи не скаржилися, тому що  були терплячі змалку. Якось Ростик – йому чотири чи п’ять років було – притулився до гарячої грубки та обпік спину. І нічого не сказав, терпів. Я побачила пухир, аж коли мила його. А Владик упав з велосипеда, ударився головою. Шкіру зашивали без наркозу, і він також терпів».

Олена Федорівна у 2021 році присвятила синам вірш:

Подарунок Бога

Два сини, дві частинки мого серця,

Що Богом подаровані мені,

Два сини – два соколики єдині,

Обох однаково люблю.

Два сини – два лебедика рідненькі,

Запам’ятайте раз  і назавжди,

Що ви брати по крові

І треба дружно разом по життю іти.

Якщо хтось з вас у скрутную годину

Попросить допомоги в тебе, в той же час

Підстав плече й подай по-братськи руку.

Тоді всі біди одразу кинуть вас.

Я вас люблю і завжди розумію.

І за провини ваші вас не відштовхну,

Я вас прощу, бо Бог прощає,

Бо дуже-дуже вас люблю.

Учитель КЗ «Великобалківська гімназія Кропивницької міської ради» Стародубцова Оксана Іванівна характеризує Владислава та Ростислава Бойків як дуже порядних людей з гострим відчуттям справедливості, за яку боролись і не залишались осторонь. Сімейні цінності у братів були на першому місці, родина була для них найголовнішим, а до матері ставились ледь не як до ікони. І про власні сім’ї дуже дбали, намагались забезпечити усім.

Коли брати  Бойки запрошувались до школи для участі у патріотичних  заходах, було дуже помітно, як їх приклад надихав дітей ставати кращими, любити рідну землю».

Про Героїв розповіли друзі та бойові побратими: «На війну Ростислав і Владислав пішли добровольцями, підписали контракти на службу в ЗСУ ще у 2015 році. Хлопці були «на сто балів», таких більше не знайдеш, мали загострене почуття справедливості. Отримали значний військовий досвід – у 2002 році брали участь у миротворчій місії ООН з розмінування території Лівану. Чудові люди та надійні друзі».

Брати-близнюки старший сержант Владислав і сержант Ростислав Бойко були професійними військовими, командирами бойових машин. Мали великий професійний досвід, Після закінчення технікуму вони пішли в армію. Служили в Миколаєві. 

З 1999 по 2000 рік Владислав та Ростислав Бойки брали участь у миротворчій місії від ООН по розмінуванні території в Ливані. Вони були там рік, гарно себе проявили й отримали за свій професіоналізм медалі від Генерального секретаря ООН.  Отримали статус Учасників бойових дій.

Брати підписали контракти ще у 2015 році на військову службу України у військовій частині Канатово. Після закінчення першого контракту, продовжили службу, підписавши новий контракт, у 42 батальйоні 57 бригади.  У травні 2021 року були направлені в зону ООС Луганської області. 

Коли 24 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення, прикордонники у Луганській області подали сигнал-прохання про допомогу. Група, у складі якої були й брати, на трьох машинах БТР та одному танку вирушили назустріч колоні ворожої техніки. Сили були нерівні. Владислав з Ростиславом встигли зателефонувати батькам та попрощатися. Брати загинули в перший день цієї жорстокої війни.

Місце їхнього останнього бою і досі окуповане. Допомогли знайти тіла Ростислава і Владислава члени громадської організації «На щиті». Брати загинули у першому бою – 24 лютого 2022-го, Лише через рік рідні змогли забрати їхні тіла до рідного міста й 23 березня 2023 року поховати з військовими почестями на Далекосхідному кладовищі у місті Кропивницькому. Їм було по 44 роки.

Обидва брати були нагороджені медалями:

• Медаль Тимчасових сил ООН в Ливані  на знак визнання повної відповідності кваліфікаційним вимогам  і проходження необхідного періоду кваліфікаційної служби, як військовослужбовця Тимчасових сил ООН в Ливані  (2001 р.);

• За досягнуті позитивні результати в роботі, особистий внесок у справу зміцнення правопорядку, боротьби зі злочинністю, плідну працю в ім’я процвітання рідної Батьківщини (2008 р.);

• За сумлінне виконання службових обов’язків, досягнуті позитивні результати в роботі, вагомий особистий внесок у справу зміцнення правопорядку, боротьби зі злочинністю, плідну працю в ім’я процвітання рідної Батьківщини та у зв’язку з Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав;

• За сумлінне виконання службових обов’язків, підтримання високого рівня військової дисципліни та з нагоди 25-ї річниці Збройних Сил України (2016 р.);

• Подяка за значний особистий внесок у справу розвитку та забезпечення життєдіяльності Повітряних Сил Збройних Сил України, високий професіоналізм, зразкове виконання військового обов‘язку та з нагоди Міжнародного дня миротворців ООН (2017 р.);

• За вагомий особистий внесок в підтримання бойового духу захисників державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання громадянського обов’язку, високий професіоналізм та з нагоди Дня Незалежності України (2018 р.).

• Адміністрація КЗ "Великобалківська гімназія" (Світлана Шверненко).

• Портал "Суспільне новини".