Євгеній Великий

Великий Євгеній Іванович народився 02 жовтня 1991 року в місті Кіровограді (нині Кропивницький). У 1998 році пішов до загальноосвітньої школи №11 (ліцей «Муніципальний колегіум»), а з 2005 по 2008 роки навчався в НВО ЛШ ДНЗ "Вікторія-П" (ліцей «Вікторія-П»). Після закінчення школи, у 2008 році вступив до Державної льотної академії.

У захисника залишилися мама - Велика Світлана Степанівна та донька - Велика Вероніка, 12 років.

Євгеній любив свою матусю, яка виховувала його з дитинства сама та обожнював маленьку донечку Вероніку, хоча був не багатослівним. Він опікувався «доцею» й під час служби. Спілкування з донькою для нього завжди було у пріоритеті. Бувало, що Жені вдавалося на один день, два заїхати у рідне місто зі служби, то в першу чергу він мчав до матусі та Веронічки.

З дитинства Євгеній захоплювався технікою, любив майструвати. Від дідуся Степана він отримав кредо: чоловік у домі має вміти робити ВСЕ.  Коли був підлітком, дідусь його навчив тонкощам зварювання. Пізніше він попросився до вітчима Сергія спробувати себе у сфері будівництва і зрозумів, що ця робота йому до душі.

Євгеній пишався тим, що він — будівельник і завжди вмів дати собі раду, був винахідливим та не боявся роботи.

А ще у нього було хобі - футбол. Навіть в короткі хвилини перепочинку на війні він збирав футбольну команду. Захоплювався геймінгом.

Зі спогадів мами: «Веліком його почали називати у старших класах школи. Коли я перейшла на своє дівоче прізвище «Велика», Женя без вагань обрав й собі це прізвище моїх батьків: дідуся Степана та бабулі Валі, бо батько та його рідня випали з нашого життя назавжди. Разом з прізвищем, прийшло й «Велік», як скорочене від прізвища, а ще тому, що був як велосипед: шустрий, непосидючий бешкетник. Викликати за його поведінку мене почали ще з садочка, то він побився з дівчинкою Лізою за свого друга Вітю, то у школі пригнув з вікна за пеналом однокласниці».

З матусею Женя завжди мав довірчі відносини, ніколи їй не брехав та іноді міг не про все сказати, щоб не хвилювалась. Так сталося і з рішенням долучитися до армії у 2024 році. «Ввечері подзвонив і приголомшив: пішов сам у військкомат, збирай речі, завтра на виїзд.» Я подумала, що це йому повістку вручили, а він зізнався — насправді він сам шукав бригаду, у якій хоче служити. Для нього було важливо самому обрати. Тому у ТЦК попередив одразу, що воювати згоден тільки на дронах. Обравши для захисту своєї країни 92 Окрему штурмову бригаду, він жодного разу не пожалкував, пишався своєю військовою сім’єю, командиром, братами. І він не соромився сліз. Мій мужній син плакав, коли загинув побратим Віктор, з ким він їхав з рідного міста у навчальний центр, потім у військову частину. Він гірко плакав за братиком по зброї Сергієм, який загинув на Курщині. Його сльози падали у труну вітчима, на поховання якого він мчав з війни за кермом всю ніч. Женя особливо страждав, коли загинув один з його учнів- побратимів,  кого він навчав».

«У Євгена була «коронна» фраза — «розберемося». Він завжди був такий завзятий. Треба щось полагодити, наприклад, кажу йому взяти інструкцію, почитати спочатку. А він: Навіщо? І таки розбиремось! Жека просто мав інтуїцію та майстровиті  руки. А ще мав гострий зір та слух. Він першим чув наближення небезпеки по звуку — коли інші ще не реагували. Якось забігає й каже — там ворожий дрон летить. Прислухаємося — тиша. Спочатку не повірили, може почулося йому. А він впертий — ні, точно летить, он із того боку. Виходимо на двір — і справді, ген-ген на небі видно крапку дрона у вишині неба. А без нього могли його почути, коли було б вже запізно», — розповідає побратим із позивним «Крейзі».

Побратим «Дрон»: «Як його не вистачає! Найкращий з кращих, приклад для всіх».

Женя захоплювався побратимами й дуже пишався, що служить із ними пліч-о-пліч, називав своєю сім’єю. Довіряв командиру «Флінту», адже знав, що в того на першому місці — його люди, їхня безпека.

«Євгеній дуже швидко все схоплював, і вже за місяць міг працювати сам, без нагляду. Спочатку хотів літати та потім виявилося, що він першокласний інженер. Я йому вже довіряв навчати новеньких всім тонкощам справи», — розповів його безпосередній командир-побратим «Зелений».

А ще він мав добре серце, ділився всім, і це відчували тварини. До Жені прибивались коти, собаки, він підбирав їх на різних позиціях, годував, носився з ними, як зі «своїми». Побратими пригадують, що завжди і всюди в нього кіт десь знаходився. Вони з рук у нього їли, спати до нього тулилися. Згадують, як Євгеній навіть маленького дикого зайченя  підгодовував з рук.

Однокласниця Саша Кудріна згадує захисника: «Женя завжди був швидким і гучним. Порушував правила, запізнювався, сперечався. Та разом із тим, я ніколи не сумнівалась у його доброті. Не знаю як, але в ньому поєднувались, здавалось, усі бешкети світу й цілком органічно поруч ішло вміння дружити й підтримувати. Він змалку був командним гравцем. Памʼятаю, як Женя долучався до всіх змагань і виступів. Він міг задовбати лоскотками, але й міг захистити, вловлюючи один погляд однокласниці чи однокласника в біді. Світла пам’ять Герою.»

Однокласник Максим Негода: «Пам’ятаю Євгена ще зі шкільних років. Ми разом ходили до школи і поверталися додому — від Жадова дорога займала майже годину. Майже щодня протягом двох років ми проходили цей шлях разом. Ті розмови і той час назавжди закарбувалися в пам’яті. Дивно і символічно, що вже під час повномасштабної війни ми обоє стали на захист України у складі Збройних Сил, навіть не знаючи один про одного. Світла пам’ять тобі, Євгене. Спочивай з миром. Героям слава!»

Валентина Федорівна, класний керівник: «Женя був душею класу, готовий приймати участь у всіх подорожах і заходах. Вмів товаришувати. Ніколи ні на кого не ображався. Запам’ятаю його назавжди, з щирою відкритою посмішкою, в обіймах друзів. Легких хмаринок тобі, Женю.»

Військовий шлях

02 серпня 2024 року Євгеній Великий добровільно приєднався до лав ЗСУ. Служив у військовій частині А3435.

У вересні того ж року обрав 92 окрему штурмову бригаду імені Кошового отамана Івана Сірка. У 475-ому окремому штурмовому полку  «COD 9.2» Євгеній Великий з позивним «Велік» працював із безпілотниками, зокрема з великими дронами-бомбардувальниками. Як пояснював матусі, такий дрон важкий, гуде так, що «страшно від самого звуку», несе під собою вибухівку, одне слово - «Баба Яга», ворог його дуже страхається. Побратими згадують, що технічна робота інженера — це дисципліна до дрібниць. І Євгеній був саме таким: уважним, вимогливим, не з тих, хто «на авось». Із часом він почав навчати новачків. Завжди строго відносився до своїх учнів, міг й накричати.

Побратими разом з «Веліком» пройшли важкі бої на Сумському, Харківському, Курському напрямках, у Куп’янську, знищуючи техніку живу силу ворога.

Солдат Великий Євгеній загинув 1 лютого 2026 року в районі населеного пункту Воздвижівка Запорізької області, захищаючи Україну від російських загарбників, його прадід Великий Микола загинув у лютому 1945 року у війні з німецько-фашистськими загарбниками.

• Адміністраця комунального закладу «Ліцей «Вікторія П» Кропивницької міської ради».

• Мама захисика Світлана Степанівна Велика.