Олександр Коваленко народився 29 листопада 1982 року в Кропивницькому. Навчався у загальноосвітній школі № 20 (нині «Академічна гімназія»), де проявляв наполегливість та активність. З дитинства любив спорт і особливо захоплювався футболом, у якому знаходив і радість змагання, і силу командної єдності.
У 2000 році закінчив професійно-технічне училище №2 (нині Регіональний центр професійної освіти імені О. Єгорова), здобувши кваліфікацію кухаря із знанням національних та зарубіжних кухонь. Працював кухарем у різних закладах та установах, уважно та з повагою ставлячись до кожної справи, яку брався виконувати. Йому було властиво робити все з теплом і турботою.
Олександр був люблячим сином, турботливим братом і найкращим дядьком. Для рідних він був надійною підтримкою, людиною, до якої можна було звернутися за порадою, допомогою чи просто теплим словом. У нього залишилися мама, батько, сестра та племінник, для яких його пам’ять назавжди буде світлою і живою.
Футбол залишався важливою частиною його життя з юності. Олександр цінував командний дух, чесну боротьбу і просту радість руху. Любив активність та живе спілкування, умів знаходити тепло у простих речах.
Ті, хто знав Олександра, згадують його як доброзичливого, працьовитого та щирого. Він ніколи не відвертався від людей і був готовий допомогти кожному. Тиха сила, людяність і відкритість – саме такі слова найчастіше звучать про нього.
У листопаді 2024 року Олександр приєднався до лав Збройних Сил України, обравши шлях захисника. Служив на посаді стрільця – помічника гранатометника штурмового спеціалізованого відділення. Свою службу сприймав як обов’язок перед рідною землею, близькими та тими, хто потребував захисту.
3 січня 2025 року в районі населеного пункту Юнаківка Сумської області, виконуючи бойові завдання, Олександр Коваленко загинув. Йому було 42 роки. Його життя обірвалося там, де вирішувалася доля України.
Вічна пам'ять Герою!
Олександр Коваленко прожив життя, у якому добро було простим і щирим. Він умів працювати серцем, піклуватися про близьких і підтримувати інших у важку хвилину. Його шлях був тихим, без гучних слів, проте повним внутрішньої сили.
Коли прийшов час захищати рідну землю, Олександр зробив свій вибір свідомо. У строю він залишався таким самим, як у житті: надійним, уважним до інших, справжнім. Він став на захист України, знаючи, що це вибір честі.
Його пам’ятають як добру людину, сина, брата, дядька, який завжди був поруч. Його тепло залишилося у серцях близьких, а його ім’я вписане у пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу.
Він жив гідно. І пішов гідно.
Світла пам’ять Олександру